Вирішили ми заповнити вихідний день походом на гору Парашку. 21 січня 2012 р. зранку вирушаємо на підкорення вершини. Близько 9-ї ранку прибули у Сколе, на вокзалі останні приготування: перевдягаємося, натягаємо бахіли, рюкзаки на плечі і помчались. Тільки-но почався підйом, як стало зрозуміло, що сніг нас буде радувати увесь шлях. До позначки "Вода" стежка була більш-менш протоптаною і це нас радувало, адже не так погружалися у сніг. А от чим дальше від води, тим стежка була більш заметена снігом і в деяких місцях приходилось провалюватися по пояс у снігові замети, але як виявилося у подальшому це були лише квіточки нашого походу.
Підйом на хребет продовжувався лісом до маленької полонинки, на яку ми вилазили на чотирьох, сама полонина теж була у великому снігу і долали ми її з певними зусиллями. Далі ще трохи підйомної стежки(якщо це можна було назвати стежкою) лісом, ялинки з намерзлим снігом нас просто заворожували, і от ми видираємося на хребет. Видимість на хребті прийнятна, вітер, як такий відсутній, вирішуємо випити гарячого чайку і трошки перекусити. Перепочивши кілька хвилин рухаємось далі, стає зрозуміло, що до вершини ми будемо йти довго(це вам не літом вибігти за 2.5 години), адже кожен крок супроводжується зануренням у сніг так приблизно до коліна. Передовій людині даються ці кроки найважче, тому працюємо спереду змінами через кожні 5-10 хвилин.
Кожна вершинка по дорозі до Парашки вкрита великим шаром снігу і нам доводилось "перелазити ці горби на чотирьох". Тільки останню вершину ми траверснули і то цей траверс був настільки важким, через великий покрив снігу, що шлях до маленької хатки здавався вічністю. Нарешті добрели до халупки, яка чомусь виявилась перевернутою(певно вітер сколихнув її), випили коньячку, з'їли канапе, перевели подих і останній ривок на вершину. На самому підйомі нас осяяло разюче сонце, як на замовлення, ще кілька метрів вгору і ось вона вершина, фотографуємося, їмо бонусну шоколадку і вирішуємо спускатися. Ще перед виходом було домовлено, що спускатися будемо на другу сторону в Корчин, тому не стали відступати від першочергових планів. На хронометрі була 3-я година, тобто в нас залишалося дві години світлового дня.
Тільки почали спускатися, як тут нас прийняли великі заметілі снігу, провалювалися майже по груди в сніг, швидкість пересування була повільною. Почали спуск з хребта орієнтуючись по GPS(як виявилося у найближчому майбутньому передчасно почали падати), так спускаючись втрапили у яр та ще й з водою, почали знову потрохи набирати висоту. Натрапили на сліди, подумали, що то хтось з людей на коні піднімався, по цих слідах вилізли вгору на хребет і опа пегас полетів сліди просто пропали, але добре що побачили зарубки і маркування на деревах і по них продовжили ходу, а час то вже пізній – світловий день закінчився. Включаємо єдиний ліхтарик і рух продовжується. Темнота наступає, рухаємось довірившись GPS, через деякий час натрапляємо знову на сліди, які ми вже бачили, зраділи(радість була передчасною), як малі діти і вирішили йти по слідах, які за нашою думкою мали вивести нас у Крушельницю, але пройшовши 100-200 метрів сліди, як крізь землю провалилися і ми повернулися до того місця, де знайшли сліди. Куди йти? Сніг по коліна! Витягуємо ще компас в пару до GPS, орієнтуємось і вирішуємо спускатися просто вниз по лісі, через кожні 5-10 хвилин звіряючись з нашими приладами. Так десь через годину ми нарешті натрапили на дорогу, перейшли незамерзлий потічок, зупинились трохи перевести подих, випили чай, який ще залишився, вина літринку, поїли останні запаси їжі і погнали у Корчин. Близько 20.30 ми були на початку села. Ура, Цивілізація!!! Пішки по селу до траси...
Немає коментарів:
Дописати коментар