Завжди залишайте час для себе. Або Пікуй 2015.

Завжди залишайте час для себе. Для незабутніх подорожей, нових емоцій, неповторних історій, справжніх почуттів та закручених лісових стежок!

Цієї зими мені пощастило підкорити справжню гірську височину - Пікуй! Гору, яка являється найвищою у Львівській області (1408,3м) .Десь недавно я читала, що самому немає сенсу підкорювати гори, адже із ким можна тоді розділити радість і прекрасність побаченого? Тому, зі мною в компанії були мої найкращі друзі: Ігорки, Юрко, Оксана Антонівна, Марія і Оксанця Денис, а також багацько молоді, яка є активним учасником спільноти УМХ, скаутами і пластунами!

Наша подорож розпочалась вранці, близько 6.00 наш автобус вирушив у щасливу путь. По дорозі ми здибалися з нашими новими товаришами з Миколаєва, пізніше зі Стрия й Дрогобича.

І так їхали ми близько трьох годин...

Аж тут нам повідомляють ,що ми добралися до села Біласовиця, звідки й почнеться наша подорож на Пікуй.

Так як наш маршрут розпочався у цьому селі,то по дорозі ми бачили багацько жителів, які щиро нас зустрічали, радо віталися. Кожна хатинка наповнена духом неповторної нації, а повітря було таким свіжим та смачним ,яке буває виключно в наших горах - Карпатах. Різноманітні символи на хатках, прапори, різьблення - усе це змушувало нас зануритись у справжню українську культуру і дарувало море насолоди.

Йшовши дорогою села нам постійно потрібно було долати перешкоди. То перескакувати струмки, то обережно йти по камінню через гірські потічки із кришталево чистою водою, то блукати у пошуках сухої дороги, не вкритої льодом або болотом smile emoticon Аж ось здавалося б найстрашніше позаду, але насправді, все ще було попереду. Чималий підйом до лісу, а у лісі - нелегке пробирання крізь гілля бадьорих, голих дерев та завжди веселих ,жвавих, зеленокосих ялинок. Іноді ми зупинялись, щоб підкріпитись, але тільки-но набравши свіжих сил, знову рушали в дорогу.

Разом із нашими друзями - пластунами, ми помолилися гуртом, щоби Бог подарував нам щасливе сходження на гору ,без усіляких несподіваних й небажаних "пригод". Особливо вразила мене їхня вихованість, згуртованість та дисципліна. А слова "впе-ред глянь" , "спо-чинь" , додали мені позитиву на весь день :))

Вийшовши з лісу, у якому було більш-менш багацько місця для просування ми пройшовши метрів зо двадцять невеличкою полянкою без дерев, попали у нашу наступну пригоду, у наступний ліс. У якому уже не було так багато місця і ми усі дружно просувались крок за кроком, практично під лінієчку, вперед.

Незаважаючи на це, нас розважали розмови, роздуми, прекрасні, неосяжні, височенні дерева, які були покриті інієм. Легкий туман закутував нас у думки. Я часто занурювалась у роздуми, бо який же прекрасний цей світ, як він змушує нас радіти життю та прагнути жити дальше! Я ніколи не розуміла людей, які не люблять життя. На мою суб'єктивну думку, ці люди просто не вміють радіти життю, у них воно монотонне на монохромне. Завжди потрібно розвивати себе та блукати в пошуках нових яскравих пригод.

А що ж було дальше? Ми вийшли з лісу і одразу зраділи, підкріпились та зробили веселий фотосет усі разом!

Та недовго тривала наша радість, адже усю дорогу ми провалювались у сніг, який був нам практично вище колін, а дітлахам ,мабуть, ще вище! Проте у нас була ціль і ми ,долаючи усіляки перешкоди, просувались поволі уперед. Хтось ішов по чужих слідах, хтось робив собі нові "ополонки" ,а хтось просто не провалювався, а бували й такі, що як справжні пластуни, просувалися на животі. Деякі веселуни бігли вгору як песики, але їх скоро покидали сили.:)) Із кожним метром нам були подаровані нові й нові краєвиди, які не просто захоплювали дух, а закутували нас у подив, як же прекрасно й досконало створено наш світ!

Коли здавалося б ми уже бачимо кінець гори, нашій радості не було меж, але такий захват у нас тривав декілька хвилин,допоки ми не зрозуміли,що це лише частина шляху подолана. А насправді верхівка захована у густих хмарах, в тумані. Яка ледь-ледь виднілася нам.

Проте сили не покидали,а поставлена нам ціль ще більше додавала жвавості ,емоцій й позитиву для подолання. Яке ж це щастя було у кожного всередині, яка насолода!!!

Дійшовши до стрімкого підняття, ми уже підіймалися як спавжні альпіністи, тримаючи шнура в руках, щоправда без ніяких фіксаторів, ми покладалися виключно на наші сили. Йшли ми під кутом ,мабуть, близьким до 60-ти градусів. Оце екстрим!

І ось уже останній крок і я на горі. Мій захват потрібно було бачити. Панорама гір ,верхівок, закутаних у густющі хмари, радісні обличчя друзів та нових товаришів. Ось це справжнє життя. Такого сидячи під ковдрою й переглядаючи фотографії в інтернеті не побачиш й не відчуєш. Я усміхалась, як тільки могла. Бігала й стрибала, фотографувала й фотографувалась.

На вершині ми пили тепленький час, горяче винко та смачнющий глінтвейн. І так проходив час...

Немає нічого важчого, як розлука із тим до чого ти так довго ішов. Але я розуміла, що залишившись там довше, ми замерзнемо, адже на горі було достатньо прохолодно.

Вирішивши, що пора повертатись додому, ми почали рух вниз.

Не знаю як іншим вдавалось іти спокійно й не падати, а я була б не я, якщо б я просто не почала котитись з гори на своїй "п'ятій точці" . Але то було емоцій!!!

Я достатньо багато вирвалась вперед і йшла одна, хоча по дорозі зустрічала тих, хто спустилися одними із перших. Я бачила сліди кабанів і чула ніжне, привітне "цвірінь" від горобців. Вітки дерев колихалися, а ялинки ,начебто , усміхалися мені, підбадьорювали мене й додавали наснаги. Ось уже під вечір я дісталася села і близько години шостої потрапила у наш автобус.

Чекаючи команду, я ,як і інші, що уже спустилися, перевдягнулась і сиділа в теплі чекаючи решти.

На дворі уже була ніч і я дуже переживала, щоб ніхто не загубився, часом не пішов не тією стежкою...

Але, на щастя, усі прийшли живі й здорові. І ми радісні ,сповнені емоціями від нової пригоди, повералися додому.

А яким важким же було прощання із новими друзями, які здавалося б ну що ж за один день, стали нашими найкращими попутниками, які розважали один одного підіймаючись на вершину frown emoticon

Ось і закінчився день, який став одним із пам'ятних у моєму житті. Але якби важко не було його відпускати, та я рухаюсь вперед. Вперед до нових пригод...!!!

Автор - Вікторія Фея

Фото:

Ігор Іванців

Ігор Пилипів

Вікторія Фея

Більше фото тут